Голод в Україні 1946 - 1947 років.
Після Другої світової війни ситуація в сільському господарстві України була складною. Продукцію у хліборобів відбирали за безцінь, а необхідні товари і машини продавали за нечувано високими цінами. До цього додали податки на господарства, оплату машино-тракторним станціям за проведені сільгоспроботи. Селянинові на прожиток майже нічого не залишалося.
У сільському господарстві різко зменшилася кількість робочих рук. Багато чоловіків загинули на фронтах, в таборах. Демобілізовані з армії прагнули будь-яким шляхом ухилитися від повернення в «рідній» колгосп, вербувалися на будівництва, лісоповал, в промисловість. Після війни основною робочою силою в колгоспах були жінки (80%). Широко використовувалася дитяча праця. У колгоспах республіки працювало майже 800 тисяч дітей у віці від 12 до 16 років. І в подібній ситуації уряд країни і республіки вимагали беззастережного виконання плану здачі хліба державі.
Україні було встановлено нереальний план хлібозаготівель - 340 мільйонів пудів зерна. Потім він був збільшений майже до 363 мільйонів пудів. Природно, такої кількості зернових колгоспи здати не могли.Тоді за допомогою спеціально посланих для цієї справи уповноважених всі колгоспи були піддані повторній перевірці. Їх змусили вивезти на заготівельні пункти навіть насіннєвий фонд.
«Рік був дуже важким. Люди в селі вмирали цілими сім’ями. Ми вижили, тому що в нас була корова. Ми її ховали в хаті, бур’янів тоді було багато, коло неї всі спали, годувати корову нам допомагали і сусіди, які ще могли трохи ходити, носили ночами бур’яни, тому що другого нічого більше не було. Корова теж була тоща, але молока трохи давала. Мені було 10 років, але я дуже запам’ятала, як під тином, який там був тоді тин, вистроювались групки людей і протягали жалібно худющі тремтячі руки з кружками і просили: «Тьотю Параско, дайте чуть-чуть молока, хоч губи помочити». І моя мама ділила їх всіх, як могла. Я скільки живу на світі, не можу забути, як вони тремтячими руками хапали ті кружки, майже порожні, прикладали до рота і потім розходились, низько опустивши голови та похитуючись від недоїдання та безсилля».
